І тому повинен був перемогти @kyts_me, який був записаний під номером 37. Але оскільки твіттерянин коментар залишив, але в його твіттері посилання на сторінку конкурсу я не знайшов, то довелось вибирати іншого переможця.

Я додав наступний твіт (який все ж прийшов) і отримав число 45. Тепер було зроблено все чесно (комент і твіт), тому переможцем став – @unplagged_at.

Вітаю Антона! А також дякую усім вам за участь і за дотепні коментарі! Можливо проведу ще щось схоже. І у будь-якому разі очікуйте на оповідання (цікаво ж?), яке постараюсь опублікувати наступного тижня.

Роман Голубовський follow me on twitter – @golubovsky

Щороку помирають люди, але 2011-й був особливо щедрий на смерті. Це Стів Джобс, смерть якого, багато людей (зокрема, блогерів) назвали подією року – і це незалежно від того, користуються вони продукцією з надкушеним яблуком чи ні. Крім того, його смерть в одну мить зробила знаменитим та (за логікою) багатим Уолтера Айзексона, якому пощастило написати біографію Джобса просто перед його відходом у інший світ. Незважаючи на те, що вона, – біографія ця, – продавалась трохи більше двох місяців, вона стала найбільш продаваною книгою року на Amazon.

Щось схоже відбулось і в музичній галузі. Смерть Емі Уайнхаус, про яку до того мало що було чути, і яка, увійшовши до “Клубу 27“, стала на один щабель популярності з Кобейном та Моріссоном, також зробила когось багатим: її альбом став найбільш продаваною пластинкою у Великобританії за останні 10 років.

Трохи інші враження залишили по собі смерті диктаторів. Смерть Муаммара Каддафі вразила своєю жорстокістю – відео із знущаннями над колись грізним лідером Лівії не для людей із слабкими нервами (лінк навіть не кидатиму). Ще одні яскраві (хоча і негативні) враження по собі залишив той факт, як люди РАДІЛИ СМЕРТІ Осами Бін Ладена. Так щиро радіти смерті… І все навпаки із ще одним диктатором – лідером Північної Кореї Кім Чен Іром. Дай Бог, щоб за кожним із нас плакало хоча б кілька людей так, як плакав за ним цілий народ.

Рік революцій. Туніс, Ємен, Єгипет, Лівія. Навіть журнал “Time” назвав людиною року протестувальника. А ще, зазвичай задоволеним своєю показовою демократією росіянам надоїла ця показовість. До революції діло поки не дійшло, але багатотисячні мітинги, що прокотились у багатьох містах (і, зокрема, два 100-тисячних у Москві) – це вже далеко не три сотні “нєсогласних”. І показово тут те, що основним каналом як організації мітингів так і інформування людей став Інтернет. Особисто мені дуже цікаво спостерігати, як російська пропаганда, яка себе добре почуває працюючи з телебаченням, експериментувала з інтернетом. Троллінг, DDoS-атаки на ЖЖ, злам скриньки Навального, статті на підконтрольних інтернет-ресурсах і нарешті публікація записів телефонних розмов одного з лідерів опозиції Бориса Немцова. Дуже цікаво, що буде далі. Особливо з огляду на те, що деякі західні ЗМІ навіть назвали Навального головним суперником Путіна.

А от в Україні зовсім не радісна ситуація. Теперішня влада закручує гайки підприємцям, псує стосунки з Європою і відкрито нищить представників колишньої влади і теперішньої опозиції. А для того, щоб народ менше звертав на це увагу, періодично смішить народ суржиком Азарова та конфузами Януковича. Лише одна гарна новина – нарешті з’явився політик, який у справі комізму (розсмішити народ) дає бій обом вищезгаданим політикам. Його ім’я – Олег Ляшко.

А тепер кілька слів про себе. Є речі, якими рік 2011-й ні чим не відрізнявся від попередніх і, підозрюю, не відрізнятиметься від майбутніх: за традицією, він почався похміллям (1 січня) і закінчився застіллям (31 грудня). Усім іншим він якщо не кардинально відрізнявся, то як-мінімум виділявся з поміж інших. 2011-го року було багато ідей – дещо з них втілив, дещо втілити не встиг, дещо краще б не втілював. Трохи мріяв і деякі мрії навіть збувались. Чогось навчився, особливо на помилках. Були цього року і кохання (так, і мені, любителю скандалів і апологету попси, притаманні такі почуття). Були як цілком земна любов, так і платонічна, яка залишається зі мною надалі – Розі Хантінгтон-Уайтлі. Трохи покатався цього року – Запоріжжя, Івано-Франківськ, Ужгород, Шешори, Столиця. Побував у Москві та на Казантипі – як одне, так і інше – окремі держави. Бачив Леніна, займався дайвінгом і фейсдауном. Танцював на найкращих українських івентах і писав для регіонального представництва найбільшого клубного порталу України – Lviv.TopDJ. Брав інтерв’ю та багато жартував. Придбав дзеркальну фотокамеру і мої фотографії стали трішечки якіснішими, і, головне, дівчата у клубах позують охочіше. Блог дозволяє відвідувати деякі заходи у ролі журналіста, на нього посилаються новинні сайти, називаючи мене “представником місцевої жовтої преси”. Не менше мене тішить мій твіттер. А ще, я доріс до нового проекту, про який я ще розповім вам. Але не зараз. Словом, хороший був рік номер 2011. Впевнений, 2012-й буде ще кращим.

Бажаю собі і вам 2012 року втілювати всі ідеї, варті уваги. А на запитання “як справи” надалі відповідати не “нормально” а “ПРЕКРАСНО!” – і, головне, щоби це була правда.

Роман Голубовський

Трохи більше року пройшло з тих пір, як були зроблені наші (активістів Facedown* в Україні) перші фото лицем до низу (хто не знає, що це таке - читати тут). Як це почалось і що з цього вийшло – читайте прямо зараз. Крім того, оскільки вже нікуди без підсумкових рейтингів року, давайте оберемо найкраще Facedown-фото 2011!

* – facedown, lying down game, planking – синоніми

Все почалось з посилання Петра Нека у Facebook на англомовну статтю про The Lying Down Game і наших перших спроб в Ужгороді та Львові. Для того, щоб була можливість ділитись фотографіями facedown-подвигів, були створені групи у Facebook під назвою “The Lying Down Game Ukraine” та ВКонтакте з пафосним заголовком “Асоціація Lying Down Game України“. Далі була стаття про Facedown у цьому в блозі – “Паркур для лінивих: Lying Down Game“. Нові активісти як і нові фотографії у групах продовжували з’являтись, і невдовзі Тарас Демчук створив сайт facedown.org.ua та твіттер @facedown_UA. Далі були офіційний конкурс з Facedown в рамках баркемпу #uzhtwevent 4, телевізійні сюжети і все нові та нові фотографії.

Ми “пофейсдаунили” у різних містах України – від Ужгорода до Запоріжжя, від Києва до Криму, та за її межами (Німеччина, Польща, Росія); від найвищої точки нашої Батьківщини гори Говерли до близько 9 метрів нижче рівня моря (у тому ж таки морі, Чорному морі).

Словом, як кажуть президенти у таких випадках, “це був гарний рік”. А тепер, як підсумок 2011 року підбірка фейсдаун-фотографій. Дивимось, і обираємо найкращу на вашу думку (голос – в коментарі):

0. Київ, Майдан Незалежності:

1. Останній дзвоник у Копичинцях. Все би нічого, але це Facedown у виконанні штатного фотографа урочистої події та депутата міської ради:

2. А тут все класично: “фейсдаун” на фоні пам’яток:

3. “Планкінг” на найвищій точці України – горі Говерла, Івано-Франківська обл.:

4. (Публікується вперше!) “Фейсдаун” нижче рівня моря – Тарханкут, Крим, біля узбережжя Чорного моря. Виконує ваш покірний слуга:

5. Planking в Ермітажі – Санкт-Петербурх, Росія:

6. Політ на гойдалці:

7. Ну а тут змішані теми польоту і води – політ у воду:

8. Спортивний “планкінг”:

9. Дотепна постановка. Студенти готуються до сесії:

10. Літній івано-франківський “фейсдаун”:

11. А це у Польщі:

12. І в Криму Львів показує себе масовим і красивим “фейсдауном”:

13. Ну а тут Казантип:

14. Пляжний “фейсдаун”:

15. Від моря назад до Столиці. Фонтан на Майдані Незалежності у Києві:

16. Від Києва до столиці сусідньої держави. Москва, метро – хто сказав що тут завжди людно?:

17. Підпис до цієї фотографії дуже люблю: “Всеукраїнська проща в с.Зарваниця” – такі вони, сучасні паломники!:

18. Масовий “фейсдаун” на одному з літніх фестивалів:

19. Автостоп-фейсдаун:

20. Фейсдаун у чані на вогні (Шешори):

21. На мосту

22. На дереві:

23. Непідробне здивування (жодного тобі фотошопу):

24. Високо. Франкфурт, Німеччина:

25. Під Бітлз. У Львові:

26. Дуже красивий краєвид – гора Пожижевська:

27. І на завершення підбірки планкінг-фотографій – і красивий краєвид, і екстремальне, і по-новорічному зимове фото:

Яке фото найбільше сподобалось вам? Коментуємо – не стидаємось!

Приєднуйся до нас на FB, у ВК та у Твіттері!

Роман Голубовський

Минулої суботи побував на Цирку Дю Солей (Cirque Du Soleil), який гастролював у Києві з програмою Saltimbanco. Останній раз я бував у цирку ще будучи дитиною, навчаючись у школі. Те, що я бачив тоді, і те, що бачив тепер – різні речі. Тоді це було дитяче захоплення трюками. Тепер, на Цирку Дю Солей – цілком доросле і усвідомлене захоплення досконалим шоу.

Цирк Дю Солей – не зовсім цирк у його класичному розумінні. Та і аудиторія, що зібралась на показ (на відміну від аудиторії Московського Зоопарку ) не зовсім дитяча. Дітей майже не було. Хоча, можливо це через доволі високу ціну – квитки по 400-900 грн. Але повернемось до шоу.

Cirque Du Soleil – це не просто цирк, це ціле шоу, зі всіма відповідними атрибутами; це театралізоване дійство з яскравими декораціями та світлом, живою (і дуже динамічною) музикою та співами, специфічною хореографією, красивими костюмами та гримом, неймовірно цікавою подачею всіх постановок та – ось це вже від цирку – довершеними трюками.

Увага до деталей – ось, що найбільше сподобалось в Saltimbanco – кожен крок, жест, міміка продумані; поки хтось у центрі показує трюк, решта учасників шоу ледь помітно ходять-сидять-лазять по бокам, створюючи яскравий фон. Всі виступи шоу об’єднані одним стилем, розфарбовані одними фарбами, і навіть музичне оформлення настільки своєрідне, що після закінчення шоу награє-наспівується у голові. Словом, Цирк Дю Солей сподобався!

Для тих хто не був, або для тих хто був і хоче згадати – ось кілька відео з Cirque du Soleil “Saltimbanco”, які знайшов в мережі. Вживу це, звичайно, на порядок краще, але дивимось що є.

Cirque du Soleil “Saltimbanco” - Bungees

Cirque du Soleil “Saltimbanco” - Russian Swing

Cirque du Soleil “Saltimbanco” – Boleadoras + Tap dance

Cirque du Soleil “Saltimbanco” - Duo Trapeze

Cirque du Soleil “Saltimbanco” - Juggling Act

Cirque du Soleil “Saltimbanco” - Chinese Poles

Cirque du Soleil “Saltimbanco” - Official Trailer

Роман Голубовський

Минулої неділі, 4 грудня, в Росії відбулись парламентські вибори. Не всіх росіян результати виборів (а точніше чесність виборчого процесу) задовільнили, і, за різними оцінками, від 2 до 10 тисяч людей в Москві вчора вийшло на мітинг – на площу біля Чистих прудів. Мітингували проти несправедливих виборів. Але приїхали силовики і 300 мітингуючих затримали. Серед затриманих і блогер-адвокат Навальний. Сьогодні акція повторилась вже на Тріумфальній площі. Там знову почали затримувати. “Серед затриманих один з лідерів “Солідарності” Боріс Нємцов, лідер “Іншої Росії” Едуард Лімонов, глава правозахисного центру “Меморіал” Олег Орлов (його згодом відпустили), а також лідер “Яблука” Сєргєй Мєтрохін” – пише BBC Україна. Крім того, побили кандидата в депутати та популярного інтернет-діяча Альону Попову, затримали журналістку Божену Рынску, ще когось затримали, ще когось затримали. Хеш-тег #триумфальная вийшов в світові тренди Твіттера (відповідний лінк не даю – там вже встигли попрацювали боти). Але ви все це швидше за все чули, і пишу це я не для того, щоб щось нове розповідати, а для розуміння контексту. А суть така.

Мене, як “представника місцевої жовтої преси” (як висловився Главред), не може не вражати, як сьогоднішню подію (з затриманнями, побоями, мітингом і т.д.) висвітлив головний телеканал Росії – “Первый канал”. Ось вона, російська правда:

(лінк на новину)

Жовтій пресі до першого каналу рости і рости!

Фото – ridus.ru

Я вперше довідався про фільм “Высоцкий. Спасибо что живой” коли був в Москві. У кінотеатрі “Октябрь” (в якому, до речі, вчора відбулась офіційна прем’єра фільму) у холі стояв той самий “мерседес” з фільму, який “только у Брежнева и у Володи”, і з нього грала музика, як не дивно, Висоцького. Подивившись потім трейлер до фільму, де на фоні грає “Баллада об уходе в рай” (вже кілька днів не можу наслухатись – яка пісня!) я твердо вирішив сходити на це кіно. І таки сходив – у день прем’єри.

Высоцкий. Спасибо, что живой (трейлер):

У фільмі розповідається про п’ять днів 1979 року, коли Володимир Висоцький на гастролях в Узбекистані пережив клінічну смерть. Сценарій до фільму написав син поета Нікіта Висоцький, а режисурою займався Петро Буслов, режисер двох “Бумерів”. Бюджет картини – $ 12 млн.

Головною інтригою картини було те, хто ж зіграє Высоцького. Ходили чутки, що його зіграє Сергій Безруков (”Умереть не страшно. Страшно, что после смерти могут снять фильм, и тебя сыграет Безруков!” В.Гафт), потім ці чутки спростовувались. Як пише преса, актора що грав Висоцького гримували близько 4 годин і колеги по кінострічці самі не знали, хто його грає, адже бачили лише у загримованому вигляді. Автори картини вирішили зберегти інтригу і чесно попередили, що навіть у титрах ім’я актора не фігурує: “Мы не называем фамилию актёра и не пишем её в титрах именно для того, чтобы там не было никого, чтобы это был образ Высоцкого“. Та після перегляду багато хто у загримованому Висоцькому впізнав Безрукова, а у Вікіпедії в статті про актора у розділі “фільмографія” вже є такий запис (рік виходу фільму – назва фільму – кого грає):

2011 — Высоцкий. Спасибо, что живой — Юра, коллега Владимира Высоцкого / Владимир Высоцкий

Зрозуміло одне – що велика частина з бюджету фільму пішла на грим та комп’ютерну обробку Висоцького. І Висоцький вийшов (дякую, що) як живий.

Тепер трохи про сам фільм. Сподобався дух радянського союзу – його авторам картини вдалось передати на всі сто: і Московські вулиці з машинами вітчизняного виробництва, і готель з радянсько-подібною вивіскою, і зал, у якому виступав Висоцький, і одяг самих героїв. Ну а які кадри з пустелями Узбекистану! Сподобалась також музика – додає динаміки, напруги. Тільки от схожість її із музикою Ноланівських фільмів “Початок” та “Темний лицар” насторожує.

Сюжет доволі цікавий, і навіть деколи несподіваний. Гарно показано проблему наркоманії, з якої жив Висоцький (і яка при його житті була таємницею). Цікаво відображені спецслужби, що слідкують за ним та інтерес радянської влади до особистості Висоцького. Те, як відобразили образ Володимира Висоцького – і подобається, і в чомусь ні – моментами надто пафосно, без природних емоцій. Зате візуально дуже схоже.

Сказати, що фільм мені повністю сподобався – не скажу. Можливо трохи замало динамізму, можливо могли б зробити трошки коротше. Та вцілому фільм цікавий і подивитись його варто – якщо не в кінотеатрі, то хоча б вдома. А якщо ще взяти до уваги, що це перший художній фільм про Висоцького – так тим більше.

І ще один факт – після перегляду фільму захотілось переслухати Висоцького. Усього.

В Высоцкий “Баллада об уходе в рай” (из к/ф “Бегство мистера Мак-Кинли”) – там і Висоцький є.

Роман Голубовський

25 листопада у Львові в районі Рясне загорілась маршрутка. Машина спалахнула на зупинці напроти “ВАМ”-у близько 23 години. Причини загоряння поки невідомі. Жертв, судячи зі всього, немає. Пожежники (а також служба ДАІ) зреагували оперативно і були на місці пригоди вже за 10 хвилин. Пожежу погасили, та машина експлуатації вже не підлягатиме.

Фото: Роман Голубовський

Рівно сім років тому, 22 листопада 2004 року почалась Помаранчева революція. Можна по різному ставитись до її результатів, але заперечувати її важливість – нерозумно. Тоді ми вміли відстоювати свою позицію не тільки лайками-ретвітами, а і реальними діями. Тоді нам було байдуже, що надворі холодно, і що можуть початись сутички з силовиками (хто був на Майдані першими, повинні пам’ятати таку загрозу). Тоді ми вірили в те, що наша держава може стати європейською і демократичною. Зрештою, тоді ми любили Україну. І вже навіть за це – за об’єднання такої кількості людей навколо хорошої ідеї – Ющенко заслуговує на нашу повагу.

Тому, сьогодні не будемо згадувати, що сталося після революції і що відбувається зараз. Згадаємо, як круто було тоді! Слава Україні!

Океан Ельзи “Майже весна”

Гринджоли “Разом нас багато”

Океан Ельзи “Дякую!”

P.S.: Твіттеряни згадують про часи Помаранчевої революції за таким хештегом - #щояробив22листопада2004

Роман Голубовський

фото – www.razom.org.ua

Вчора, 15 листопада, відбулась перша офіційна гра на новому стадіоні “Арена Львів”, збудованого для проведення матчів Чемпіонату Європи з футболу 2012. У товариському матчі українська збірна перемогла австрійську з рахунком 2:1. Та гра грою, а я йшов на матч більше задля того, щоб глянути на сам стадіон.

Пам’ятаю, коли оголосили, що Україна разом із Польщею прийматиме Євро 2012, я довго не міг цього усвідомити (куди нам, з 70-ма роками комунізму, 10-ма роками суцільного рекету та ще 10-ма політичної нестабільності до Чемпіонату Європи з футболу!). Ще довше я не міг повірити у те, що у Львові збудують стадіон європейського рівня. Що ж я можу сказати тепер, чи збудували такий? Відповідь – і так і ні.

Європа

Стадіон Європейського рівня у Львові таки з’явився. “Арена Львів” вражає своїм виглядом. Стадіон гарно спроектований, два яруси відкривають хорошу оглядовість поля, він гарно освітлений, має непогану акустику, сидіння зручні, вгорі розташовані сучасні відео екрани (на яких показують все крім повторів). Кажуть, є проблеми з кількістю туалетів та “фастфудів” – але це й не дивно, при майже 32 тисячах вболівальників, які одночасно за 15-хвилинну перерву хочуть встигнути все. Словом, стадіон сподобався. Як і організація матчу. Але…

Азія (а може і Африка)

Описане вище стосується стадіону всередині. Але до стадіону всередині треба ще потрапити. Це можна зробити двома способами. Перший – простояти 40 хвилин у “пробці” на під’їзді до стадіону, якщо їхати машиною. Другий – 20-30 хвилин пройти пішки від “Ашану” або Автовокзалу (вчора йти треба було при температурі близькій до нуля). Таке добирання не дає права називати “Арену Львів” європейським стадіоном – поки це Азія, якщо не Африка. Сподіваюсь, до початку Євро 2012 іншу дорогу до “Львів Арени” таки прокладуть, і європейські футбольні туристи зможуть назвати стадіон (як і весь Львів) європейським. Поки цього сказати, на жаль, не можна.

Фото

Трибуни стадіону заповнені. За словами диктора, 16 листопада на “Арені Львів” було присутньо 31 879 уболівальників:

Гра почалась:

Перший гол (історичний!) на новому стадіоні “Львів Арена” забив Артем Мілевський:

Але і збірна Австрії не давала розслабитись українській команді:

Матч товариський. Але як же без мордобою!

Символи Євро 2012 розважають вболівальників:

А вболівальники співають гімн, кричать футбольні кричалки, пускають хвилю по стадіону та жартують:

“Ми віримо!”

Ось таке авто з символікою Euro 2012 на парковці:

P.S.: Співати гімн у Львові вміють:

Текст, фото: Роман Голубовський

Історія з “відфотошопленою” фотографією Чака Норріса, про яку я писав вчора, отримала цікаве продовження. Думаю, вона (історія ця) заслуговує на місце в підручниках з журналістики. А поки ми виділимо їй місце тут. Хронологія подій наступна:

***

9 листопада щороку – День української мови та писемності.

9 листопада 2009 року вперше відбувається святкування віддзеркалення цього свята в інтернеті – UA DAY, ініційоване Сергієм Пішковцієм (логотип UA DAY, який фігуруватиме далі, теж його робота).

9 листопада 2011 року святкування UA DAY відбувається втретє. Українські твіттеряни та блогери святкують його, пишучи тематичні твіти та пости.

Федір Гонца з допомогою нескладних маніпуляцій з фотографіями, долучає до свята “людину-мема” Чака Норріса, виклавши в твіттері та фейсбуці результат своїх дій:

(на фото, де Чак Норріс тримає свою книгу, накладено обкладинка підручника з української мови та логотип UA DAY)

Сергій Пішковцій копіює на свою сторінку у Фейсбуку фотожабу із жартівливим заголовком: “Зустріч Чака Норріса з представниками української діаспори у м. Онтаріо з нагоди Дня української мови UA DAY, 9 листопада 2011 року”

Картинку розтиражували на багатьох блогах, форумах, сайтах.

10 листопада новину із картинкою тиражують не лише розважальні, але і новинні сайти – like.lb.ua, newzz.in.ua, tv.ua, “Високий замок”. З одного заголовку та фотографії, стараннями журналістів, виходить повноцінна новина, у якій Чак Норріс відвідує Онтаріо, говорить українською і навіть фотографується з підручником (див. текст нижче).

Апогеєм (можливо, поки що) історії стає вихід в тираж четвергового (11 листопада) номера газети “Високий замок” із таким “фотофактом”:

Фото Петро Нек

***

Ціла ж новина заслуговує, щоб її тут процитувати (взято з Like.LB.ua – проекту щотижневика “Лівий Берег”, чи це оригінал – невідомо):

Чак Норрис учит украинский язык

Главный рейнджер на планете 71-летний Чак Норрис встретился со своими украинскими фанатами в Онтарио (Канада) и призвал их помнить о своих корнях.

На встрече, которая состоялась 9 ноября в честь празднования Дня украинского языка, Чак Норрис был очень весел и дружелюбен. Американский актер смог произнести несколько фраз на украинском и признался, что ему очень нравится этот язык. Более того, Чак сообщил, что намерен заняться изучением украинского языка и для достоверности сфотографировался с учебником украинского языка.

Непонятно, какое отношение Чак Норрис имеет к украинскому языку и Украине, учитывая, что дед Чака был стопроцентным ирландцем, а мать происходила из индейцев чероки.

Мнение Чака Норриса разделяет и Яна Клочкова, которая взялась учить своего годовалого сына украинскому и английскому языкам.

Також хочу процитувати один коментар:

“Непонятно, какое отношение Чак Норрис имеет к украинскому языку и Украине, учитывая, что дед Чака был стопроцентным ирландцем, а мать происходила из индейцев чероки.”

Для непонятливых объясняю! Укры и индейцы чероки жили по соседству в одном лесу. Так-же имеют общие арийские корни.

***

Так невинний жарт переріс у факт! Я задав кілька запитань автору “фотожаби”. Відповідає Федір Гонца.

Роман Голубовський: Як виникла ідея “фотожаби”?

Федір Гонца: Зранку Петро Нек повеселив мене словом “риммінг“, згодом в твітері пішли розмови про #uaday і результатом цього стала така фотожаба. Але реакції не було (ретвітнув один Петро), тому я вирішив, що тролити “українців” треба “правільно”. Оскільки персона Чака Норіса є відомим інтернет мемом і має вагу й авторитет, я вирішив зупинився саме на ньому. Тоді знайшов фото в якомусь британському ЗМІ, яке підходило під ідею, далі добавив логотип UA DAY та підручник з української мови. Робив це все в GIMP-і.

Роман Голубовський:  І скільки часу було витрачено на фотошедевр?

Федір Гонца: Робота над фото не зайняла багато часу – хвилин з 10-15  до публікації в твіттер і фейсбук.

Роман Голубовський: Такої популярності картинки, ясна річ, не очікував?

Федір Гонца: Ну, певна річ, не очікував. Я, на всяк випадок, навіть з помилкою написав – Норіс а не Норріс. А далі Сергій у себе в ФБ перепостив з описом. Була ще ідея зробити схожі малюнки з Шварцнеггером, Ван Дамом. Але як побачив який потік пішов… А так, серія була би супер!

Роман Голубовський: Я просто не можу тобі не задати цього запитання. Не боїшся Чака? Що помстить тобі і все таке?

Федір Гонца: Ну а як його не боятись – він же супергерой! А я використав без дозволу фото, на якому він презентує свою (до речі!) автобіографічну книжку. Я такого зазвичай не роблю, використовую ВПЗ (вільне програмне забезпечення – ред.) і все таке. Але, сподіваюсь, він поставиться до жарту із розумінням.

Роман Голубовський: Що думаєш про “Високий замок” та інші видання, які сприйняли картинку за  чисту монету?

Федір Гонца: Не знаю, мені їх шкода. Не думають, що дають своїм читачам, використовують інформацію не з перевірених джерел, а знайдену будь де… Так можна написати і про врожаї, і про війни. Це сумно! Навіть не переглянули назву міста, якого не існує в принципі! (Онтаріо – провінція на центральному сході Канади – ред.) Це був жарт і всі нормальні люди його сприйняли як жарт. Я не ставив за мету когось образити, того ж Чака чи українців. Усміхненне лице авторитетного чоловіка з українською книжкою в руках – це деякою мірою реакція на те, що робиться в Україні, заклик до Чака Норіса захистити українську мову!

Роман Голубовський: Дякую за коментар. Добавити тут нічого.

Роман Голубовський

Не забуваємо голосувати за цей блог на BUBA (для мене це важливо!) – http://watcher.com.ua/buba/bloh-romana-holubovskoho/