Блог Романа Голубовськогожиття online / життя offline

Нещодавно мій фотоапарат поламався. Зразу ж, не відкладуючи на потім, я поїхав у магазин, в якому він купувався – Фокстрот. Там мене направили до сервісного центру, куди я поїхав вже сьгодні. Мої дані записали, фотоапарат спакували і сказали, що по гарантії він поїде до Києва (у Львові немає гарантійного сервісу), і вернеться приблизно за місяць. Ось так мені повезло з моїм проектом 365 days.

А тепер розповім вам про тему, зазначену в назві. Стосується вона тої частини щойно приведеної історії, у якій я приїжджав до Фокстроту. Кому раптом назва Фокстрот нічого не говорить – це супермаркети техніки для дому, починаючи від комп’ютерних мишок і закінчуючи пральними машинами. Так от, зайшов я у цей супермаркет. Біля входу підійшов до охоронця, пояснив що мені потрібно і попросив підказати, де знаходиться потріний мені відділ. Охоронець ввічливо поспілкувався зі мною і відвів до високого стола, навколо якого нікого не було (я маю на увазі інших клієнтів/покупців) і за яким і сиділа виконавиця такої цікавої, як на мене, роботи.

Молода дівчина, що сиділа за столом, тримала біля вуха телефон і живо спілкувалась з кимось, здається навіть не помічаючи мене. По тому як вона розмовляла було видно, що розмова явно не по робочим питанням, а розмова чи то з подружкою, чи то з хлопцем. Я нахилився і показав їй гарантійний талон. Вона в свою чергу кинула на мене такий зневажливий погляд, ніби я відірвав її від чогось надважливого і хочу чогось незрозумілого, після чого дістала з під столу клаптик паперу, мовчки вручила його мені і продовжила спілкування по телефону, далі не помічаючи мене. На клаптику була написана адреса, телефон і назва сервісного центру. “Це мені сюди занести фотоапарат?” – поцікавився я, на що героїня моєї розповіді з тим же поглядом в мою сторону кивнула головою. Далі, хоч яких мені зусиль це не коштувало – доведеться ж перервати цю надважливу розмову і знову витримати зневажливий погляд в свій бік – я запитав її, де вулиця Козельницька. Знову з таким же поглядом але із ще виразливішим тоном дівчина відповіла “Ви що, не знаєте де Козельницька!?” Ооо, цей тон треба було послухати, це щось типу “ви що, не знаєте що таке телевізор!?” – вираження такого здивування і одночасно озлоблення – типу що за такі тупі запитання! “Це за податковою” – закінчила свою розмову працівниця Фокстроту і знову погрузилась у телефонну розмову. Як ви здогадуєтесь, далі уточнювати я не став.

Так от, до чого я це все веду, цікава у людини робота – вона сидить собі за столиком і говорить по телефону, перериваючись час від часу на те, щоб дати картку з адресою сервісного центру, ну і деяким особливим клієнтам, які НАВІТЬ НЕ ЗНАЮТЬ, де знаходиться вулиця Козельницька, “пояснює” як її знайти. І проблема тут не у одного Фокстрота, такі працівники час від часу зустрічаються всюди – такий собі чиновник в комерційній установі. Як таке змінити – важко сказати. Чи справа тут в менталітеті чи за кордоном теж таке існує – не знаю, але здається в розвинутих країнах персонал вчать гарно спілкуватись з клієнтами, хоча тут навіть прості людські стосунки мали б такого не допускати, але якщо за таке ще й гроші платять!…

Схожі статті

• Кілька слів про гарантії та про хороших людей
• 365 Days. День 16 – політ нор… не без сюрпризів
• Хамство по email або відсутність культури спілкування з клієнтами у AM:PM, компанії-організатора концерту Tiesto в Києві
• Проект 365 днів: позаду 3 місяці!
• “Всі стали фотографами!” Так це ж добре!